gonПісля Лютневої революції 1917 року всіх засуджених за релігійними мотивами амністували. Почався час відкритої проповіді Євангелія. Особливо широко розгорнулася благодійна і місіонерська діяльність євангельських груп після видання декрету Ради Народних Комісарів від 23 січня 1918 року «Про відділення церкви від держави і школи від церкви». Отримані після Жовтневої революції релігійні вольності викликали доброзичливе відношення протестантів до нової влади. Члени євангельських церквей, як правило, виявляли активну підтримку соціалістичним перетворенням. З 1918 року почали створюватись перші баптистські сільскогосподарські комуни, але на початку 20-х років багатьох видних керівників євангельського руху репресували, в основному за відмову від виконання воїнської повинності. В цей час почався активний рух за об’єднання всіх євангельських груп (особливо євангельських християн і баптистів) в один союз.

З 1929 року в СРСР почалась посилена антирелігійна пропаганда. II З’їзд войовничих безбожників, проведений в квітні 1929 року, безапеляційно заявив, що «сектантські організації є політичною агентурою… і воєнно-шпигунськими організаціями міжнародної буржуазії». Після цієї заяви було змінено четверту статтю Конституції РРФСР, яка зводила тепер релігійну свободу тільки до відправлення культу, але не до розповсюдження своїх поглядів, тобто законодавство поверталось до царських указів 1905-1906 років.

Негайно почались релігійні репресії по звинуваченню у шпигунстві і контрреволюційній діяльності. В 1929 році заарештували керівників баптистського, євангельського і п’ятидесятницького союзів (Т. Тимошенко, Н. Одинцова, Я. Жидкова, І. Воронаєва), конфіскували Біблії, приміщення союзів, закрили друковані органи («Баптист», «Баптист України» та інші). З 1935 року репресії проти євангельських віруючих, як і проти усіх християн, набули масового характеру. Не лише керівників, але й рядових віруючих оголошували ворогами народу, відправляли в табори і присуджували до розстрілу. Нерідко заарештовували навіть дружин і неповнолітніх дітей євангельських лідерів. До 1936 року майже всі місцеві протестантські громади в СРСР були зняті з реєстрації, а молитовні дома відібрані. Та богослужебні зібрання продовжувались таємно в приватних оселях. За відсутністю братів, як правило, їх проводили жінки-сестри. В ці роки також таємно проводили хрещення і Вечерю Господню.

В період Великої Вітчизняної війни Радянський уряд пішов на деяку легалізацію релігійного життя. Із заслань повернулись служителі, які вижили, і 26-29 жовтня 1944 року в Москві відбувся об’єднавчий з’їзд представників кількох євангельських рухів, який прийняв рішення про створення єдиного союзу ВСЄХБ. Його головою став Я. Жидков, генеральним секретарем - А. Карєв. В серпні 1945 року керівники п’ятидесятницького союзу, поновленого в 1942 році, звернулись в ВСЄХБ з проханням об’єднатись в один союз. Подібне рішення було викликане відмовою влади реєструвати їх самостійно. Невдовзі після війни у ВСЄХБ ввійшли також євангельські християни в дусі апостолів (одинаки), дарбистські громади, меноніти та інші євангельські групи.

Після війни протестантські церкви пережили деяке пожвавлення: проходила легалізація громад, проводились хрещення, хоча, слід сказати, церкви, скоріше, відроджувались, аніж росли. Вони вимушено формували свою власну, замкнуту субкультуру. Наприкінці 50-х років почався хрущовський наступ на всіх віруючих, зв’язаний з підготовкою нової програми будівництва комунізму в СРСР. Всі відомства, зв’язані з релігією і освітою, потримали вказівки посилити антирелігійну діяльність.

Під тиском силових структур, і в першу чергу Ради у справах релігійних культів при Раді Міністрів СРСР (РСРК), в кінці 1959 року керівництво ВСЄХБ прийняло два згубних для євангельського руху документи: «Положення про Союз ЄХБ в СРСР» та «Інструктивний лист старшим пресвітерам ВСЄХБ». Ці листи в дуже благообразному вигляді проводили ідею непорушного дотримання законодавства про культи 1929 року. Наприклад, мотивуючи необхідністю підвищення якості проповіді, до кафедри допускались лише пресвітер, члени виконавчого органу і ревізійної комісії. Та особливе обурення в церквах викликав наказ не допускати дітей на богослужіння, так як вони, начебто, роблять галас и порушують порядок.

Стало очевидним, що в роботі репресивної машини почався новий етап - боротьби з віруючими руками самих же віруючих. В євангельському братстві стався розкол, і частина церков пішла в підпілля. Керівниками нового союзу стали Г.К. Крючков - пресвітер церкви станції Вузлова Тульської області, а також А.Ф. Прокоф’єв, М.Т. Шаптала і інші служителі.

Ініціюючи прийняття і розповсюдження Інструктивного листа, представники Ради у справах релігій та органів безпеки, як далекоглядні і досвідчені політики, чудово розуміли, що результатом його стане розкол, тому що знайдеться чимало людей, які не погодяться виконувати запропоновані вимоги. Саме розділення євангельського руху і протистояння різних його груп вони й намагались досягти, і це їм вдалось. Безвідмовна методика, випробувана в 20-ті роки на багатьох політичних партіях і на православній церкві, спрацювала і цього разу. Керувати єдиним євангельським рухом, навіть контролюючи його керівний орган, виявилось дуже непросто, враховуючи відсутність жорстокої ієрархії в баптизмі. Тому влада, провокуючи розкол, робила все для того, щоб покінчити з кожною групою поодинці, зіштовхуючи їх між собою.

Прихильники нового, підпільного союзу рішуче відстоювали права віруючих і стали першими дисидентами в Радянському Союзі. Їх діяльність надихнула багатьох представників інтелігенції на відстоювання своїх прав. Та одночасно набирала силу неприязнь, а часом і ворожнеча між представниками різних євангельських груп. Невідомо, які ще «методи» могли б бути застосовані атеїстичною машиною до віруючих, але Господь врятував Своїх - несподівано держава-велетень, яка здавалася непорушною, розпалася сама собою. Ця подія, яка ще малодосліджена й досі не має чіткого визначеня, відкрила нову сторінку в історії народів багатьох країн.

 

Додати коментар


Захисний код
 Оновити