Donbaspiple

Сучасні тенденції свідчать про те, що суспільство очікує на щире і відкрите християнство. Зміни, які відбуваються на наших очах, під спільним знаменником мають кілька речей: справжність, щирість, доступність, зрозумілість, підзвітність. Це означає, що за такими критеріями суспільство визначає те, що для нього прийнятне, і те, що для нього вже застаріле. Перед Церквою стоїть завдання: як бути актуальною для людей і як водночас доносити до них незмінне древнє Євангеліє. Можна перейняти логіку ринкових відносин, тобто почати бути такими, як того вимагає ринок, а ринок завжди орієнтується на споживача. Такий шлях, на мій погляд, є згубним і конформістським.

Є інша крайність — залишити все, як було, вперто опиратися, заперечувати необхідність змін, зберігати статус-кво, намагатися триматися на плаву, не маючи ні планів, ні стратегії. Таке уособлене життя абсолютно не відповідає
викликам часу.

Чому б сьогодні церкві не спробувати розширити свій вплив на всі сфери нашого суспільства? На перший погляд, здається, що це не так складно, але якщо пригледітися, то перед нами постануть питання, відповіді на які вимагатимуть від нас максимальної відкритості і чесності. Чи готові ми відчинити двері не тільки наших домів молитви? Адже ми знаємо, що бувають проблеми із цим. Воєнна агресія сусідів уже поставила перед нами питання щодо нашої адекватності в цих умовах. Проблема біженців із територій, де відбувається конфлікт, змушує нас до конкретних дій, які виходять за рамки звичних нам моделей служіння. Доми молитви, які раніше обслуговували ранкові, вечірні богослужіння, можуть залишитися недо-торканими храмами «християнської святості» або стати притулком, їдальнею, лікарнею для тих, хто сьогодні позбувся елементарних умов життя.

Усвідомлення соціальної відповідальності перед суспільством

Посттоталітарне мислення постійно звужує масштаби впливу церкви на суспільство. Церкві важливо переосмислити свою відповідальність у житті сучасного суспільства і бути в епіцентрі того, що відбувається, в центрі суспільних процесів. Події останнього року чітко показали, що церква відіграє значну роль у житті людей. Церкву поважають і до її голосу прислухаються. Більше того, громада очікує від нас певних дій, конкретної позиції і відповідальності. Теолог Карл Барт у вирі Першої світової і Другої світової війн пише: «Сьогодні будь-яке вчення про Церкву має будуватися на теології соціальних змін.

Церква — це передусім активна громада, народ, завдання якого — зрозуміти, як діє Бог у нашому світі, і діяти разом із Ним. Це означає, що Церква постійно повинна реагувати на соціальні зміни». Церква, яка усвідомлює свою відповідальність, долає страх перед викликами, впливає на суспільство через поширення фундаментальних християнських цінностей незалежно від політичної ситуації і політичних симпатій. Вона сміливо заявляє про гріх і сміливо говорить правду незалежно від кон'юнктурних інтересів. Звичайно, це не дуже зручна позиція, але лише так, відмовившись від спокійного місця з боку суспільства і його конфліктів, церква може бути «закваскою», яка впливає, і «сіллю», яка діє.


На мій погляд, зважаючи на ті зміни, які відбуваються в нашому суспільстві, зважаючи на природу церкви, ми маємо думати над тим, як будувати горизонтальні структури, які більше спрямовані на людину, а не на організацію внутрішньоцерковних дій. Коли ми створимо таку модель управління, яка вивільнятиме потенціал церкви, а не обслуговуватиме інтереси вузького кола осіб, то це дасть змогу досягати більшого, причому при меншій затраті ресурсів і зусиль. Ми готові вкладати великі кошти на проведення різноманітних євангелізаційних проектів, витрачати їх на рекламу, але у звичайних ситуаціях ми втрачаємо можливості. Майдан і війна на Сході дали церквам ресурс можливостей для проповіді і допомоги. Ці події дали нам можливості, якими багато віруючих не скористалося.

У нашому суспільному оточенні образи, лайка, ворожнеча щодо опонентів стали буденністю. Розмови, які часто починаються з привітання, закінчуються розірваними стосунками. Тому й більшість християн просто почали уникати розмов про події сьогодення. Як виявилося, політичні погляди стали важливішими за спільну віру. Тут тоталітарне минуле дається в знаки. Під його уламками зберігається те, у що свято вірили, чого ностальгічно трималися: страх жити у свободі, страх брати відповідальність за вибір, страх думати самостійно, страх говорити те, що думаєш.

Більшість віруючих живе у пострадянськійреальності, за інерцією продовжує сподіватися на те, що хтось інший стане місіонером, хтось замість них вирішуватиме питання економічної, політичної кризи, хтось займатиметься питаннями цінностей, світогляду; а ми продовжуватимемо співати і молитися за тих, хто це виконує, розглядаючи слайди під час богослужінь, збираючи пожерт- ви, забувши про своє місіонерське покликання. Ми далі хочемо насолоджуватися минулими подвигами тих, які вистояли у жорстоких випробуваннях, а самі в той же час пересиджуємо десь на узбіччі.

Різні люди по-різному ставляться до змін. Хтось через вік, темперамент не приймає змін. Хтось бунтує проти одноманітності. Час, у якому ми живемо, вимагає змін. І не приймаючи їх, можна залишитися сакраментальним пам'ятником минулого.

Час змін — це виклик для кожного з нас. Соціальні конфлікти пришвидшують дозрівання громадянського суспільства. Це означає, що суспільство в майбутньому братиме на себе більше відповідальності. Церква могла би бути прикладом самоорганізації, самопожертви для інтересів співгромадян, але, на жаль, частіше ми зайняті другорядними власними питаннями. 

Якщо ми не змінюватимемося і не зростатимемо в цьому напрямку, то наша проповідь стане вчорашнім хлібом. Тому час перемін — це час особливих благословень і нових викликів. Лише доктрина, яка стосується фундаментальних основ християнства, була, є і має залишатися незмінною.

Необхідність змін ставить перед нами нові завдання, вимагає великих розумових і людських ресурсів. Це означає, що вкладати фінанси потрібно в стратегічні речі. Має набути нового значення християнська освіта. Потрібно на різних рівнях формувати дискусійні майданчики, на яких можнабуде ставити запитання і шукати на них відповіді. Підняття інтелектуального рівня братства сприяє духовному зростанню. Хоча не завжди освічений означає духовний. Але, озираючись на історію християнства, не можна ігнорувати того факту, що зміни завжди починалися з осмислення проблеми і пошуку відповідей на виклики у глибокій посвяті Господу.

Події минулого року — це стук часу до нашої свідомості. Чи робимо ми все можливе, аби проповідь древнього Євангелія, яке ніколи не втрачає актуальності і новизни, привертала увагу наших співгромадян в епоху соціальних змін?

Анатолій Якобчук

Євангельска Нива №3 2014

 

Додати коментар


Захисний код
 Оновити